Багдадська
книжкова мініатюра. Турецьке гончарне мистецтво. Іранське килимарство
Багдадська книжкова мініатюра
Збережені зразки мініатюрного живопису арабських країн відносяться до
періоду, що настав після розпаду Халіфату, і належать до так званої багдадської
(або месопотамської) школи ХІІІ ст. Багдадська школа відрізняється
імпульсивністю ліній, м’яким насиченим колоритом, спробою використання
світлотіні. У відтворенні фігури та обличчя людини багдадські майстри виявляли
максимум винахідливості та творчої активності.
Головна увага в мініатюрах приділена людині. Приземкуваті, великоголові
фігури дещо грубуваті. Обличчя з крупними носами та великими очима типізовані
та завжди написані у фас. Люди одягнені у мішкуваті одежі синіх, зелених, жовтих,
червоних, лілових кольорів та в чалми. Безпосередністю позначені пози дійових
осіб. Хоча торси людей нерухомі, руки їх завжди зображені у русі, жваво
жестикулюють при розмові, передають предмети, тримають перо, ваги, мішки і т.д.
Жести не підкорені канонам, прості, конкретні та зрозумілі з першого погляду.
Виключно життєво зображені тварини: коні, верблюди, що сплять на зігнутих
колінах біля шатра, або цілі стада, що пасуться у пустелі.
Турецьке
гончарне мистецтво
Процес становлення та розвитку керамічної справи в Османській державі
знаходився в тісному зв’язку і залежності від рівня виробництва кераміки в
сусідніх та віддалених областях (Сирія, Іран, Середня Азія).
В XVІ ст. поряд з цими мотивами, ізнікські майстри починають декорувати
вироби своєрідним мотивом з тонких синіх або темно-зелених стебел з дрібними
листками, квітками у вигляді зірочок та завитками, що розташовуються на
поверхні посудин правильними спіралями. Поступово в розписах з’являється
бірюзовий, оливково-зелений, коричнювато-фіолетовий кольори та чорний (для
контуру малюнку).
Кераміка виготовлялась з добре обробленої світлої глини, що після випалу
покривалася ангобом. Розпис виконували рідкими фарбами. Для посилення чіткості
малюнку його обводили чорним, рідше — темно-зеленим чи синім контуром. Для
закріплення фарб та зміцнення виробу, після нанесення малюнку він покривався
свинцевою безбарвною глазур’ю.
В XVІ ст. на виробах все частіше з’являються зображення живих істот та
людей. На кружках, вазах, чашах малюють зайців, оленів, ланей, собак, левів,
барсів, качок, павлінів та інших птахів, риб, а також фантастичних істот
(драконів)
В XVІІ ст. новаторством в декоративному оздобленні кераміки стає золочення,
що виконувалось шляхом накладення чи нанесення на глазуровану поверхню розчину
з дрібно розтертим золотом та передбачало подальший випал.
У XVІІІ ст. виготовлення кераміки в Ізніку практично припиняється. Центр
виробництва переходить до Кютахьє — невеликого міста на південний схід від
Стамбула.
В середині ХХ ст. в гончарному мистецтві Туреччини намітилося повернення до
османських форм та стилів. Головні центри виробництва в наш час знаходяться в
Ізніку та Кютахьє, причому в обох містах виготовляється широкий асортимент
класичної, неокласичної та сучасної кераміки. І сьогодні вражає найвища якість,
чистота дизайну, фарб та розмаїття цих унікальних виробів.
Іранське
килимарство
Перські килими завжди були і залишаються невід'ємною частиною іранської
культури і повсякденного життя народу. Іранці були одним з перших народів, які
почали виготовляти килими.
Предмет розкоші, з якою перський килим асоціюється сьогодні, контрастує з
його скромним початком у кочових племен, які блукали великими просторами Персії
в пошуках засобів до існування: килим слугував надійним захистом від холодної
зими.
Перські килими відомі різноманітністю дизайну, кольору, розміру і
матеріалу, кожен килим і його палітра тісно пов'язані з самобутньою культурою
та технікою килимарства. За багато століть перський килим отримав міжнародне
визнання за свою художню пишність. У палацах правителів, багатих будинках і
музеях усього світу перський килим є однією з найдорожчих речей.
Всі іранські килими поділялися на дві групи — придворну та народну.
В епоху Сефевідів (XVІ — XVІІ ст.) діяли численні центри килимарства в
Тебрізі, Ісфахані та інших іранських містах, які були обладнані всім
необхідним. З Ісфахану килими стали експортувати в Туреччину, звідки вони
потрапляли в Європу. У Європі перські килими стали дуже популярними, за ними
споряджалися цілі торгові експедиції.
Новий розквіт іранського килимарства настав в ХІХ столітті, під час
правління династії Каджар. Торговці Тебріза налагодили постачання килимів до
Європи через Стамбул. Експорт килимів став важливою складовою прибутків
держави, і шахи активно регулювали і розвивали цю галузь господарства
(наприклад, шах Мозаффар ед-Дін заборонив використання синтетичних барвників).
Виконав Сугак Богдан, IV-Б.
Немає коментарів:
Дописати коментар