10.Європейська музична культура.

Вольфґанґ Амадей Моцарт

Вóльфґанґ Амадéй Мóцарт, повне ім'я Йоганн Вольфґанґ Хризостом Теофіл Моцарт (27 січня 1756 — 5 грудня 1791) — австрійський композитор, представник віденського класицизму, який вважається одним із найгеніальніших музикантів в історії людства.

Творчий доробок Моцарта становить понад 600 творів: більш як 50 симфоній, понад 19 опер, велику кількість інструментальних концертів (зокрема 27 фортепіанних), 13 струнних квартетів, 35 сонат для скрипки, Реквієм та багато інших інструментальних та хорових творів. Знаходячись під великим впливом Гайдна, музика Моцарта стала вершиною класичної епохи за чистотою мелодії та форми.

Моцарт є автором понад 600 творів. Твори Моцарта зазвичай нумерують за Каталогом Кехеля, розробленим австрійським музикознавцем Людвігом фон Кехелем 1862 року і дещо виправленим у наступним перевиданнях. При позначенні номера за Кехелем використовують знаки K або KV.

14 грудня 1784 року Моцарт став масоном, вступивши в масонську ложу «Wohltätigkeit» («Благодійність»). Вільне масонство відіграло важливу роль у подальшому житті Моцарта; він відвідував численні зібрання, частина його друзів були масонами, і з різних приводів він писав масонську музику.

Фридерик Шопен

Фридерик Франсуа Шопен  (1 березня 1810, с. Желязова Воля, Мазовецьке воєводство, Польща — 17 жовтня 1849, Париж, Франція) — найвидатніший польський композитор та піаніст. Уроджений Fryderyk Franciszek Chopin приймає французький варіант «Frédéric-François», коли у 20 років виїжджає з Польщі до Парижа і не повертається. В польських текстах прізвище іноді пишеться як Szopen.

Композиторська техніка Шопена вельми нетрадиційна і багато в чому відступає від прийнятих в його епоху правил і прийомів. Шопен був неперевершеним творцем мелодій, він одним з перших приніс у західну музику невідомі їй доти слов'янські ладові та інтонаційні елементи і таким чином підірвав непорушність класичної ладогармонічної системи, що склалася до кінця 18 ст. Те саме стосується ритму: використовуючи формули польських танців, Шопен збагатив західну музику новими ритмічними малюнками. Він розробив суто індивідуальні — лаконічні, замкнуті в собі музичні форми, які найкращим чином відповідали природі його такої ж самобутньої мелодичної, гармонічної, ритмічної мови.

Ліст Ференц

Ференц Ліст  ( 22 жовтня 1811, Добор'ян (Райдинг), Австрійська імперія — 31 липня 1886, Байройт, Німеччина) — угорський композитор, піаніст, педагог, диригент, публіцист, представник музичного романтизму, засновник угорської композиторської школи.

Ференц Ліст — перший піаніст, який виступав зі сольними концертами, котрими заслужив визнання як професіоналів, так і загальної публіки. Попри те, що немає жодного запису гри піаніста, він уважається одним з найвпливовіших піаністів його епохи. Одночасно був відомий своєю благодійністю: допомагав жертвам стихійних лих, сиротам, учив безкоштовно талановитих студентів — також сприяв фонду пам'яті Бетховена, пожертвувавши значні кошти на відкриття консерваторії в Будапешті.

Багато із його фортепіанних творів увійшли до традиційного репертуару — зокрема «Угорські рапсодії», «Соната сі-мінор» та два фортепіанні концерти. Зробив численні фортепіанні транскрипції популярних сцен із опер, симфоній, каприсів Паганіні та пісень Шуберта; окремі його фортепіанні твори вважаються найвищим випробуванням фортепіанної майстерності. Був автором хорової, вокальної та симфонічної музики, а органні твори Ліста посіли чільне місце у репертуарі органістів.

Виконала Лавренко Дана, IV-Б.

9.Паркова культура.

Паркова культура

Версальський парк

Сади і парк Версаля знаходяться на частині території колишніх Королівських володінь у Версалі і є частиною Палацово-паркового ансамблю Версаля. Розташовані на захід від палацу, сади займають площу 815 гектарів, велика частина якої упорядкована в класичному стилі регулярного французького парку, який тут був доведений до досконалості знаменитим ландшафтним архітектором Андре Ленотром. Станом на 2010 рік на території палацово-паркового ансамблю зростало 350000 дерев.

У період розквіту епохи правління Людовика XIV, палацові парки охоплювали площу 8300 гектарів, по всьому периметру вони були оточені огорожею, в якій було влаштовано 22 розкішних проїзди. У наш час сади оточені поясом лісистої місцевості, яка на сході межує з житловими кварталами міста Версаль, на північному сході — з муніципалітетом Ле-Шене, на півночі — з національним Дендрарієм Шеврьолу, на заході прилягає до Версальської рівнини (охоронюваний заказник), а на півдні — до лісу Саторі.

Сади мають статус юридичної особи публічного права і працюють під егідою Міністерства культури Франції, при цьому сади є частиною Національного надбання Версаль і Тріанон і одним з найбільш відвідуваних туристичних об'єктів Франції, приймаючи в рік понад 6 мільйонів відвідувачів.

Окрім ретельно підстрижених газонів і галявин, скульптур і партерів квітів, по всій території садів розташовані фонтани, які надають особливої унікальності садам Версаля. Фонтани датуються епохою Людовика XIV і в наші дні їх роботу забезпечує гідросистема, яка була встановлена ​​ще в дореволюційній Франції. Щорічно з кінця весни до початку осені кожні вихідні влаштовуються грандіозні вистави — Grandes Eaux або Свята фонтанів — під час яких усі фонтани в парку працюють в повну силу.

У 1979 році сади Версаля, разом з палацом, були внесені до Списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Виконала Гончар Олена,IV-Б.

Природні парки  Великобританії

Нью-Форест

Національний парк Нью-Форест знаходиться на півдні Англії. Більша його частина розташована у графстві Гемпшир, невелика — у Вілтширі. Первинно всю територію нинішнього Нью-Форесту вкривали ліси, однак їх значною мірою до епохи бронзового віку було вирублено. Однак землі тут виявились не надто родючими, і район Нью-Форесту поступово перетворився на район лісів, луків й пустирів.

У 1079 році англійський король Вільгельм I Завойовник оголосив цю місцевість заповідним королівським лісом для полювання на оленя. Вперше Нью-Форест згадується (як Nova Foresta) у книзі Страшного суду близько 1086 року. За легендою, у цій місцевості під час полювання було вбито англійського короля Вільгельма II Руфуса (2 серпня 1100 року)

Упродовж століть ці королівські ліси слугували постачальниками для королівського військово-морського флоту. У роки Першої та Другої світових війн, коли потреба у деревині була особливо високою, після вирубки листяних дерев у Нью-Форесті висаджувались хвойні. Нині має місце зворотний процес.

Близько 90% території, що складає національний парк, належить британській короні. У той самий час, близько 50% всіх земельних володінь королівської родини у Великій Британії зосереджено саме у Нью-Форесті. На території парку знаходиться село Бьюлі з однойменною дворянською садибою та музеєм гоночних автомобілів.

У 1999 році було ухвалено рішення про створення на території Нью-Форест національного парку. В червні 2004 року було визначено його межі. З 1 квітня 2005 року парк офіційно було відкрито. Його територія охоплює площу близько 571 км². Тут проживає понад 38 тисяч чоловік.

Дартмур

Дартмур (англ. Dartmoor) - горбиста болотиста місцевість площею близько 650 км ² на крайньому південному заході Англії, в графстві Девоншир, а також однойменний національний парк Великобританії.

Ландшафт Дартмура являє собою болотисті пустки, серед яких розкидані гранітні плоскі пагорби заввишки від 10 до 600 метрів. Безлісі болота, розташовані на висотах понад 365 метрів над рівнем моря, займають 30% всієї території регіону і покриті товстим шаром торфу, здатного вбирати і зберігати значні маси води. Ця здатність грунтів Дартмура накопичувати воду служить починаючи з XVI століття водопостачанню місцевих міст і селищ (у тому числі - Плімута). Тут розташований найпівденніший у Великобританії національний парк Дартмур, з вологим, м'яким кліматом. Флора Дартмура багата папоротями, хвощами і плавунами. У Середньовіччі весь район боліт Дартмур був оголошений королівськими мисливськими угіддями. До нашого часу на пустищах Дартмура збереглися Дартмурські поні (найдавніші поні Великобританії), які пасуться в напівдикому стані.

Історія

У Дартмурі археологи знаходять численні свідчення доісторичної життєдіяльності людини - первісні стоянки, неолітичні поселення, дороги і святилища. Характерними для Дартмура є стародавні мости з тесаних гранітних плит, перекинутих через річки та струмки. У Дартмурі, в печерах поблизу міста Торкі, виявлені найдавніші сліди перебування людини на Британських островах. Багато археологічних знахідок та місця розкопок Дартмура відосяться до бронзового віку, тобто до періоду між 2000 і 500 роками до н. е. Тут вчені виявили більше 2000 сакральних кам'яних кіл (найбільш цікаві - в Грімспаунді). Місцеве населення тієї епохи належало до культури дзвоноподібних кубків. Металеві вироби, на відміну від кам'яних, що відносяться до часів цієї культури, як і людські останки, виявляються досить рідко - через специфічну кислотності грунтів Дартмура. Крім кам'яних кіл, в цій місцевості зустрічаються менгіри, які вказують, як правило, на стародавні поховання. На вершинах пагорбів археологи знаходять святилища цього давно зниклого народу Девона і укріплення, що відносяться до залізного віку (наприклад, Хембурі Форт).

Після завоювання Британії римлянами тут було засновано місто Ексетер. У VIII столітті виникає графство Девон. У період між 851 та 1003 роками територія Дартмура неодноразово піддається нападам датчан і скандинавських вікінгів. Після нормандського завоювання Англії у 1066, тут будуються феодальні замки, навколо яких згодом виростають міста (Барнстейпл, Тотнес, Лайдфорд, та інші). У Середні століття, починаючи приблизно з XII і аж до XIX століття в болотах Дартмура кустарним способом видобуваються олово, срібло, залізна руда, мідь, марганець. Девонські порти, такі, як Плімут, Барнстейпл і Дартмут аж до початку XIX століття займалися експортом видобутого в Дартмурі олова і вироблених тут тканин.

Виконав Габлюк Богдан, IV-Б

8.Декоративно-прикладне мистецтво Близького Сходу.

Багдадська книжкова мініатюра. Турецьке гончарне мистецтво. Іранське килимарство

Багдадська книжкова мініатюра

Збережені зразки мініатюрного живопису арабських країн відносяться до періоду, що настав після розпаду Халіфату, і належать до так званої багдадської (або месопотамської) школи ХІІІ ст. Багдадська школа відрізняється імпульсивністю ліній, м’яким насиченим колоритом, спробою використання світлотіні. У відтворенні фігури та обличчя людини багдадські майстри виявляли максимум винахідливості та творчої активності.

Головна увага в мініатюрах приділена людині. Приземкуваті, великоголові фігури дещо грубуваті. Обличчя з крупними носами та великими очима типізовані та завжди написані у фас. Люди одягнені у мішкуваті одежі синіх, зелених, жовтих, червоних, лілових кольорів та в чалми. Безпосередністю позначені пози дійових осіб. Хоча торси людей нерухомі, руки їх завжди зображені у русі, жваво жестикулюють при розмові, передають предмети, тримають перо, ваги, мішки і т.д. Жести не підкорені канонам, прості, конкретні та зрозумілі з першого погляду. Виключно життєво зображені тварини: коні, верблюди, що сплять на зігнутих колінах біля шатра, або цілі стада, що пасуться у пустелі.

Турецьке гончарне мистецтво

Процес становлення та розвитку керамічної справи в Османській державі знаходився в тісному зв’язку і залежності від рівня виробництва кераміки в сусідніх та віддалених областях (Сирія, Іран, Середня Азія).

В XVІ ст. поряд з цими мотивами, ізнікські майстри починають декорувати вироби своєрідним мотивом з тонких синіх або темно-зелених стебел з дрібними листками, квітками у вигляді зірочок та завитками, що розташовуються на поверхні посудин правильними спіралями. Поступово в розписах з’являється бірюзовий, оливково-зелений, коричнювато-фіолетовий кольори та чорний (для контуру малюнку).

Кераміка виготовлялась з добре обробленої світлої глини, що після випалу покривалася ангобом. Розпис виконували рідкими фарбами. Для посилення чіткості малюнку його обводили чорним, рідше — темно-зеленим чи синім контуром. Для закріплення фарб та зміцнення виробу, після нанесення малюнку він покривався свинцевою безбарвною глазур’ю.

В XVІ ст. на виробах все частіше з’являються зображення живих істот та людей. На кружках, вазах, чашах малюють зайців, оленів, ланей, собак, левів, барсів, качок, павлінів та інших птахів, риб, а також фантастичних істот (драконів)

В XVІІ ст. новаторством в декоративному оздобленні кераміки стає золочення, що виконувалось шляхом накладення чи нанесення на глазуровану поверхню розчину з дрібно розтертим золотом та передбачало подальший випал.

У XVІІІ ст. виготовлення кераміки в Ізніку практично припиняється. Центр виробництва переходить до Кютахьє — невеликого міста на південний схід від Стамбула.

В середині ХХ ст. в гончарному мистецтві Туреччини намітилося повернення до османських форм та стилів. Головні центри виробництва в наш час знаходяться в Ізніку та Кютахьє, причому в обох містах виготовляється широкий асортимент класичної, неокласичної та сучасної кераміки. І сьогодні вражає найвища якість, чистота дизайну, фарб та розмаїття цих унікальних виробів.

Іранське килимарство

Перські килими завжди були і залишаються невід'ємною частиною іранської культури і повсякденного життя народу. Іранці були одним з перших народів, які почали виготовляти килими.

Предмет розкоші, з якою перський килим асоціюється сьогодні, контрастує з його скромним початком у кочових племен, які блукали великими просторами Персії в пошуках засобів до існування: килим слугував надійним захистом від холодної зими.

Перські килими відомі різноманітністю дизайну, кольору, розміру і матеріалу, кожен килим і його палітра тісно пов'язані з самобутньою культурою та технікою килимарства. За багато століть перський килим отримав міжнародне визнання за свою художню пишність. У палацах правителів, багатих будинках і музеях усього світу перський килим є однією з найдорожчих речей.

Всі іранські килими поділялися на дві групи — придворну та народну.

В епоху Сефевідів (XVІ — XVІІ ст.) діяли численні центри килимарства в Тебрізі, Ісфахані та інших іранських містах, які були обладнані всім необхідним. З Ісфахану килими стали експортувати в Туреччину, звідки вони потрапляли в Європу. У Європі перські килими стали дуже популярними, за ними споряджалися цілі торгові експедиції.

Новий розквіт іранського килимарства настав в ХІХ столітті, під час правління династії Каджар. Торговці Тебріза налагодили постачання килимів до Європи через Стамбул. Експорт килимів став важливою складовою прибутків держави, і шахи активно регулювали і розвивали цю галузь господарства (наприклад, шах Мозаффар ед-Дін заборонив використання синтетичних барвників).

Виконав  Сугак Богдан, IV-Б.

7.Образотворче мистецтво Далекого Сходу.

 Китайський живопис

Анонім 12 століття.Птахи і квіти

Китайський живопис , або Гохуа , термін для позначання традиційного китайського живопису з традиційним же використанням основи, матеріалів та інструментів.

Жанрова різноманітність:

Гохуа притаманна жанрова різноманітність, як і живопису Італії чи Голландії 17-18 століть.

·         Релігійний образ

·         Портрет (офіційний чи приватний)

·         Історична картина

·         Міфологічна картина

·         Пейзаж

·         Побутова картина

·         Натюрморт

Худ.Чен Їшоу.Літній вітерець.Колекція Хашимото

Назва Гохуа (живопис нашої країни) виникла лише на зламі 19-20 століть як протиставлення назві Сиянхуа (західноєвропейський, тобто заморський, живопис). Є ще одна позначка живопису за технікою виконання - Шуймохуа( тобто живопис чорною тушшю, притаманний Китаю )і Юхуа ( заморський живопис олійними фарбами ).В Китаї в 20 столітті було співіснування обох різновидів живопису. Є майстри, що дотримуються традиційних матеріалів і техніки ( Сюй Бейхун, 1885-1953 та ін.)і ті, що перейшли на олійні фарби. До 20 століття Гохуа пройшов довгий шлях розвитку. В китайському живопису є і стінописи (фрески), і живопис на речах домашнього вжитку (китайські ширми, віяла тощо).

В Гохуа є свої традиційні умовності, як в західному балеті чи пекінській опері. Так, носієм кольору виступає особливий різновид туші - так звана китайська туш. Розтерта на порох і розведена водою, туш дає багато відтінків чорного - від найслабшого сірого до вугільно-чорного. Слабкі відтінки сірого використовуються для умовної позначки перспективи, бо Гохуа не притаманна перспектива італійського зразку. Водночас умовність поширена і на багатоколірність. Усе розмаїття кольорів зведено у проміжок від найслабшого сірого до вугільно-чорного.А вже уява глядача допомагає здогадатися, що чорне листя - зелене, сірі квіти - рожеві і червоні тощо. Цікавою особливістю було і використання незвичних для Європи форматів - вузьких і видовжених, вертикальних чи горізонтальних, а також сувоїв з панорамними краєвидами. Є і використання різних кольорів на зразок акварелі.

Ще однією умовнистю Гохуа виступає активне використання художньої порожнечі і фрагментарності. Для натяку на зображення весняних квітів дикої червоної сливи було не обов'язковим зображення усього дерева. Було досить дати лише одну гілку з поодинакими квітами і бутонами.

«Поет під деревом»

Майже обов'язковими були написи ієрогліфами. Напис часто мав віршовану форму. На картині ставився і підпис майстра, але особливою, особистою печаткою і в контраст з чоною тушшю -червоною фарбою.

Основою для Гохуа виступали шовк, хлопкова( коттон ) або пенькова тканина,і особливий папір. Пензлі робили з бамбуку і хутра тварин.

Виконала ОРЛОВА НАТАЛІЯ, IV-Б курс

6.Російський живопис.

 Історичний живопис 

Ілля Рєпін

Ілля Юхимович Рєпін (24 липня (5 серпня) 1844, Чугуїв — 29 вересня 1930, Куоккала, Фінляндія) — російський художник-реаліст українського походження.

Народився у Чугуєві в Україні, походить з родини військового поселенця. Одним із його предків був український козак Ріпа. Хлопцем навчався у місцевій іконописній майстерні. В 20 років подався до столиці Російської імперії — Санкт-Петербургу.

«Українська хата», 1880

З 1863 року в Петербурзькій малювальній школі, у 1864-71 роках — у Петербурзькій Академії Мистецтв (учень І. М. Крамського), яку закінчив з золотою медаллю і відбув у студійну подорож до Італії та Франції.

Автопортрет з Нордман-Северовою, 1903, Атенеум, Гельсінки, Фінляндія.

Сім'я

Художник був одружений двічі. Шлюб з першою дружиною — Вірою Олексіївною — не задовольнив художника, і він розірвав його. Друга дружина художника — Нордман Северова, письменниця, померла від сухот (туберкульозу).

Син Рєпіна Юрій став другорядним художником, не залишивши відомого сліду в російському мистецтві. Одна з дочок була розумово відсталою.

1870-80-ті рр.

Період був насичений подорожами по Росії та створенням декількох відомих картин. Художник відвідав рідний Чугуїв, де збирав матеріали до майбутніх картин. Серед них — «Бурлаки на Волзі», «Дочка Віра в дитинстві», «Хресна хода в Курській губернії», «Царівна Софія». Саме в Чугуєві створене полотно «Протодиякон» зі складним образом православного священика, що викликав суперечливі відгуки через суперечливість самої особи. Значну історичну драму розв'язує й полотно «Цар Іван убиває свого сина» (1885).

«Бурлаки на Волзі» 1870–1873

Рєпін помер у своїй садибі «Пенати», яка після розпаду Російської імперії опинилася на території у складі Фінляндії. За заповітом, тіло поховали в парку садиби без труни. На могилі (за заповітом художника) висадили дерево. Могила збережена.

«Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880)

«Іван Грозний і син його Іван» (1870–1873)

Виконала Махно Анна, IV-Б курс

Васнецов Віктор Михайлович

Віктор Михайлович Васнецов (3 (15) травня 1848 — 23 липня 1926, Москва) — російський художник, один з авторів розписів у Володимирському соборі в Києві.

«Богатирі», (1898)

Народився 3 (15) травня 1848 в чуваському селі Лоп'ялі («Тихе село» в перекладі з чуваської) Уржумськой волості Вятскої губернії (нині — Кіровскої області), в сім'ї православного священика, що походив із стародавнього вятського роду Васнецових. Себе художник вважав за скіфа.

Батько, Михайло Васильович Васнецов, мати, Аполлінарія Іванівна, народила шестеро синів, з яких Віктор був другим. У 1850 році батько отримав нову парафію, і сім'я переїхала в невелике село Рябово, де був побудований з модрини затишний будинок з мезоніном. У нім Віктор провів свої дитячі роки, які він згадував з вдячним відчуттям все життя.

Освіту здобув в духовній Вятській семінарії. Вчився живопису в Петербурзі — спершу у І. М. Крамського в Рисовальной школе общества поощрения художеств (рос. ) (1867–1868), потім в Художній Академії (1868–1873).

«Илья Муромец», 1914

Після закінчення Академії їздив за кордон. Виставляти свої роботи почав з 1869 року, спочатку беручи участь в експозиціях Академії, потім — у виставках передвижників.

У 1893 році Васнецов стає дійсним членом художньої Академії.

Російський патріот-великодержавник. Після 1905 співчував Союзу російського народу, але не став його членом[1], брав участь в оформленні його видань.

Помер 23 липня 1926 року в Москві.

Творчість

«Алёнушка», 1881

У творчості Васнецова яскраво представлені різні жанри, що стали етапами дуже цікавої еволюції: від побутовго малювання до казки, від станкового живопису до монументального, від приземленості сподвижників до прообразу стилю модерн. На ранньому етапі в роботах Васнецова переважали побутові сюжети, наприклад в картинах «З квартири на квартиру» (1876), «Військова телеграма» (1878), «Книжкова ятка» (1876), «Балагани в Парижі» (1877).

Пізніше головним напрямом стає билинно-історичне — «Витязь на роздоріжжі» (1882), «Після побоїща Ігоря Святославича з половцями» (1880) «Аленушка» (1881), «Іван Царевич на Сірому Вовку» (1889) «Богатирі» (1881–1898), «Цар Іван Васильович Грозний» (1897).

 «Царевна-лягушка», 1918

В кінці 1890-х все помітніше місце в його творчості посідає релігійна тема (роботи у Володимирському соборі в Києві і в храмі Воскресіння в Санкт-Петербурзі, акварельні малюнки і підготовчі оригінали стінного живопису для собору святого Владимира).

Після жовтневого перевороту 1917 р. Васнецов продовжував працювати над народними казковими темами, створюючи полотна «Бій Добрині Микитича з семиголовим Змієм Гориничем» (1918); «Кощій Безсмертний» (1917–1926). Фасад Третьяковської галереї виконаний за його малюнками.

Виконав Темічев Євген, IV-Б

5.Фламандський і голландський живопис.

Фламандський і голландський живопис

Творчість П.П.Рубенса

Пітер Пауль Рубенс

Пітер Пауль Рубенс— фламандський живописець, один з найвизначніших представників епохи бароко.

Походження

Рубенс походить із старовинної сім'ї антверпенських громадян. Його батько Ян Рубенс, був в епоху правління герцога Альби старшиною міста Антверпена, за свою прихильність ідеям Реформації потрапив в опалу і мусив рятувати життя своє і своєї родини еміграцією за кордон.

Спочатку він поселився в Кельні, де вступив у близькі відносини з Ганною Саксонською, дружиною Вільгельма Мовчазного. Ці стосунки незабаром перейшли в любовний зв'язок. Яна посадили у в'язницю, звідки його звільнили після довгих прохань і скарг своєї дружини, Марії Пейпелінкс, і відправили у заслання. Місцем заслання стало невелике містечко Зіген, в якому Ян Рубенс прожив зі своєю сім'єю з 1573 по 1578 роки, і де, ймовірно, 29 червня 1577 року, народився майбутній великий живописець.

Пам'ятник Рубенсу в Антверпені

Рубенс-гравер

Дослідники творчості Рубенса знали, що впродовж недовгого періоду часу він займався створенням офортів. У часи перебування в Італії Рубенс створив офорт за мотивами стінопису Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря». Скопіював для себе Рубенс і центральну частину стінопису Леонардо «Баталія при Ангіарі» (нині Лувр, Париж). Офорт за мотивами «Таємної вечері» зник після 1836. Лише в 2009 його було віднайдено в приватній збірці в Італії. Офорт має підпис майстра і є одним з небагатьох аркушів, що створив сам Рубенс.

Після повернення до Антверпену Рубенс відкрив власну гравюрну майстерню, але, довідавшись, що Лукас Ворстерман робить офорти не гірші за нього, передовірив йому створення гравюр зі своїх картин.

Італійський період

«Чотири філософи» (1611-12)

Автопортрет з Ізабеллою Брант. 1609–1610

Майстерня

Полотна Рубенса можна розділити на три категорії: ті, які він малював сам, ті, які він малював частково, зазвичай руки й обличчя, та ті, які були намальовані під його загальним керівництвом. Як було заведено в ті часи, він мав велику майстерню, в якій працювали числення підмайстри й учні. Деякі з них, наприклад Антоніс ван Дайк теж стали славетними художниками. Рубенс також запрошував для виконання певних деталей великих композицій, таких як тварини й натюрморти, спеціалістів, таких як Франс Снейдерс або Якоб Йорданс.

Габлюк Богдан, IV-Б