15.Світове кіномистецтво

Світове кіномистецтво

Французький кінематограф включає у себе твори кіно, створені французькою нацією, або її представниками закордоном.

Франція — батьківщина кіно.

Декілька ключових рухів кінематографу, таких як Нова хвиля, почалися саме в цій країні. Кіноіндустрія Франції є однією з найсильніших та шанованих у світі та за популярністю поступається хіба що Голлівуду.

Народження кіно пов'язане із винайденням апарату, що дозволив відтворювати проекції об'єктів, що рухаються, і цей апарат був створений братами Луї та Огюстом Люм'єрами. В минулому цей факт викликав хвилі заперечень багатьох істориків світу, наприклад у США винахідником кіно вважають Томаса Едісона, в Німеччині — Макса Складановського, у Британії — Уільяма Фріз-Гріна та Роберта Пола, в Росії над розв'язання цієї проблеми працювали Іван Акімов та Йосип Тимченко, у Чехії Пуркіне, у Франції — також Еміль Рейно, Етьєн-Жюль Марей, Жорж Демені та інші. Кожен із них певною мірою сприяв винайденню кіноаппарата, але, усе ж таки, лише брати Люм'єр досягли остаточного та незаперечного успіху в передачі рухомого зображення.

Оскільки на початку брати Люм'єр відмовлялись продавати свої апарати, найдопитливіші конкуренти почали створювати власні моделі самотужки. Серед тих, хто пішов цим шляхом Жорж Мельєс, Шарль и Эміль Пате, Леон Гамон. І починаючи із 1896 і по 1902 вони сформували 4 домінуючі світові кінокомпанії: Pathé Frères, Gaumont, Georges Méliès та Lumières.

Сучасне французьке кіно — це витончене мистецтво, в котрому психологія та драматизм поєднуються з пікантністю та художньою красою зйомки. Сьогодні його стиль визначають режисери Люк Бессон, П'єр Жане, Франсуа Озон, Філіпп Гарель та актори Жан Рено, Одрі Тоту, Софі Марсо, Матьє Кассовітц, Крістіан Клав'є, Луї Гаррель.

Виконала Латенко Марина, учениця IV-Б курсу.

Люк Бессон

Люк Бессон (фр. Luc Besson; *18 березня 1959, Париж, Франція) — французький кінорежисер, сценарист і продюсер.

Люк Бессон народився в сім'ї інструкторів з підводного плавання і з самого дитинства готувався продовжити сімейну традицію. Все дитинство він провів на узбережжі Греції і Югославії, захоплено займаючись пірнанням і підводною фотозйомкою. Його мрією було стати спеціалістом з дельфінів. Однак у сімнадцять років у результаті нещасного випадку він втрачає можливість займатися своєю улюбленою справою.

Справжньою ж вершиною режисерської кар'єри Бессона став наступний його фільм — Нікіта (фр. Nikita, 1990). У стрічці найбільш яскраво проявився типовий авторський стиль оповіді, коли сюжет, що швидко розвивається знімається з воістину музичною стрункістю і скрипковою напруженістю. Картину чекав касовий успіх у США. Після цієї картини, Бессон отримав загальне визнання як режисер зі світовим ім'ям. Під час зйомок фільму він зламав ногу і розлучився з дружиною.

У своїй наступній, шостій по рахунку картині, «Леон» (фр. Leon, 1994), Бессон розвинув образ похмурого кілера, заявлений ще у «Нікіті». Режисер вперше дозволив повністю розкритися акторському дару Жана Рено. Образ по-дитячому безпосереднього і по-дорослому серйозного професійного вбивці яскраво малюється ним у цій картині через історію взаємин дорослого чоловіка і дванадцятирічної дівчинки, зіграної Наталі Портман. Однак суміш американського постановочного розмаху і французької сентиментальності, не зважаючи на приголомшливий успіх, так і не завоювала жодного «Сезара».

У 1997 році виходить нова робота Бессона, під назвою «П'ятий елемент» (The Fifth Element). Бессон залучив американських зірок — Брюса Уілліса та Гері Олдмена (останній блискуче зіграв ще в «Леоні»), а також свою дружину, Міллу Йовович. На постановку було витрачено $ 90 млн, що виразилося потім в приголомшливих декораціях, костюмах Жана-Поля Ґотьє і гримі. Фільм з уже традиційно чудовою музикою Еріка Серра і часом по-європейськи іронічними, а часом по-американськи прямими діалогами окупився, зібравши по всьому світу $ 266 млн, послуживши своєрідною відповіддю на ряд критичних уколів за тенденцію до американської уніфікації оригінального авторського стилю режисера.

Наприкінці 2006 року виходить на екрани його перший фільм-казка «Артур і Мініпути», який дуже сподобався багатьом дітям, а у Франції мав мало не культовий статус, який утворився ще до 2003 року, коли вийшла його ж книга, за сюжетом якої було знято частину фільму. Друга частина фільму була знята за книгою «Артур і заборонене місто». У другій редакції (за фільмом) книги були об'єднані в одну.

У грудні 2009 року відбулася прем'єра другої частини казки про пригоди Артура, під назвою «Артур і помста Урдалака».

У лютому 2010 року вийшов фільм «З Парижа з любов'ю», в якому Люк Бессон виступив у якості продюсера.

Тепер Люк Бессон працює над третім фільмом про Артура «Артур і війна двох світів», який знімається за однойменною книгою Бессона.

В 2011 вийшла стрічка «Коломбіана», яку Люк Бессон продюсував.

Був одружений з акторками: Анн Парійо (Нікіта в однойменному фільмі), Майвен Ле Беско (Діва в «П'ятому елементі»; цивільний шлюб), Міла Йовович. Нинішня дружина — Вірджинія Сілла, співпродюсер останніх проектів Бессона. У Люка Бессона є п'ять дочок.

Найбільш широке визнання Люк Бессон отримав після виходу на екрани його третього фільму «Підземка», за який він був номінований на «Найкращий фільм іноземною мовою» Британської кіноакадемії у 1986 році.

Виконав Габлюк Богдан, учень IV-Б курсу.

Жан Рено

Хуан Морено і Еррера Хіменес, відомий як Жан Рено — французький актор іспанського походження.

Хуан Морено і Еррера Хіменес народився 30 липня 1948 року в м.Касабланка, Марокко. Його батьки переїхали до Марокко із Андалусії (Санлукар-де-Баррамеда та Херес-де-ла-Фронтера) в пошуках роботи та рятуючись від режиму генерала Франко. Батько був лінотипістом. Мати померла в ранньому віці. Є сестра Марія-Тереза. В 1960 році сім'я Морено повернулася до Європи і оселилася у Франції. Вже змалку Жан Рено мріяв про кар'єру актора, але перш ніж досягти мрії, йому довелося попрацювати продавцем у продовольчій крамниці та агентом в туристичному бюро. У кіноматографі дебютував 1979 р. у стрічці Коста-Гавраса "Clair De Femmei". Ролі у фільмах Люка Бессона принесли йому міжнародне визнання і популярність.

Тричі одружувався. З 29 липня 2006 його дружиною є модель і актриса Софія Борука. Свідками на їхньому весіллі були Ніколя Саркозі і Джонні Холлідей.

Нагороди

·         13 липня 1999 року — кавалер ордену Почесного легіону.

·         14 травня 2003 року — офіцер Національного ордену «За заслу́ги».

·         23 листопада 2007 року — офіцер ордену Мистецтв та літератури.

·         11 липня 2008 року — офіцер ордену Почесного легіону.

Виконала Саргсян Крістіна, учениця IV-Б курсу.

Одрі Тоту

Одрі́ Тоту́ — французька акторка.

Народилася 9 серпня 1976 року в Бомоні, у родині лікаря-дантиста і вчительки.

В дитинстві їй дуже подобались мавпи. Під час екскурсії в паризькому зоопарку 12-річна Одрі спробувала залізти у вольєр з горилами. Тоту твердо вирішила стати приматологом, але зрозуміла, що знайти для цього потрібний навчальний заклад не дуже легко. Тому вона закінчила музичну школу по класу фортепіано і гобою, а потім вступила на філологічний факультет Сорбонни. Паралельно Одрі відвідувала театральні курси Флоран, бо, за її словами, «не хотіла вести впорядковане життя». Вона також підробляла секретаркою і знімалась у серіалі в ролі молодої нишпорки Жюлі Леско.

Деякий час Тоту продовжувала грати у малопомітних короткометражках та у рекламі. Одного разу, готуючись до чергових проб, вона настільки захопилась вивченням ролі, що проїхала потрібну станцію метро і запізнилась майже на годину. Коли її відмовились слухати, акторка заплакала настільки гірко, що режисер Тоні Маршалл з цікавості вирішила подивитись, на що здатна ця дівчина крім ридань. В результаті Одрі отримала роль у картині «Салон краси «Венера» (1998), яка стала одним з найуспішніших фільмів року і принесла акторці «Сезар» як новій надії французького кіно.

 Після такого вдалого початку Тоту вже не доводилось скаржитись на відсутність запрошень: наприклад, у 2000 р. вона знялась відразу у трьох стрічках — «Давай одружимось» Харрієт Марен, «Розпусник» Габріеля Агійона та «Змах крилами метелика» Лорана Фірода.

Жан-П'єр Жене та його співавтор Гійом Лоран писали роль Амелі спеціально для англійки Емілі Вотсон, однак актриса відмовилась грати у їхній картині, навіть не пояснивши причину цього рішення. Режисер був у відчаї, доки випадково не побачив на афіші "Салону краси «Венера» обличчя Одрі Тоту. Жене запросив її на проби. «Вже через три секунди я зрозумів, що Одрі чудово зіграє Амелі, — розповідає постановник. — Вона схожа на чарівного ельфа, але водночас є справжньою характерною актрисою, однією з найкращих у молодому поколінні».

Завдяки «Амелі» Тоту миттєво стала найпопулярнішою молодою акторкою Франції. Вона знімається у першокласних режисерів — Алена Рене, Седріка Клапіша, Амоса Коллека, Стівена Фрірза, мріє попрацювати з Патрісом Леконтом і Жераром Ланвеном. Однак запевняє, що запросити її у фільм неважко: «Я не Катрін Деньов — достатньо лише доброго сценарію».

В екранізації «Коду да Вінчі», в якій Тоту знялась разом з Томом Хенксом, Жаном Рено та Іаном Маккелленом.

Виконала Саргсян Крістіна, учениця IV-Б курсу.

14.Російський балет

Російський балет Сергія Дягілєва

Російський балет Сергія Дягілєва або просто «російський балет», Ballets russes — Балет ва компанія, заснована в 1911 р. російським театральним діячем і мистецтвознавцем Сергієм Дягілєвим. Виросла із «Російських сезонів» 1909 року і функціонувала протягом 20-ти сезонів до смерті Дягілєва в 1929 році.

Естетичні орієнтири

Дягілєв мав талант знаходити обдарованих людей і розкривати їх здібності. В його команді працювали:

•         хорегографи Вацлав Ніжинський, Леонід Мясін, Михайло Фокін, Серж Лифар, Джордж Баланчин
•          художники по костюмах декораціях Леон Бакст і Олександр Бенуа, з якими Дягілєв товаришував ще в об'єднанні «світ мистецтва», пізніше також Пабло Пікассо, Андре Дерен, Коко Шанель, Анрі Матісс, російські авангардисти Наталя Гончарова, Михайло Ларіонов, Наум Габо, Антуан Певзнер.
•          композитори Ріхард Штраус, Ерік Саті, Моріс Равель, Сергій Прокоф'єв, Клод Дебюссі та, особливо, Ігор Стравінський.

З самого початку основним напрямком хореографії його сезонів стало прагнення розсунути рамки класичного балету. Експерименти з танцювальними формами Ніжинського випереджали час і тому були не відразу прийняті глядачами. Фокін додав рухам богату пластику. З самого початку основним напрямком хореографії його сезонів стало прагнення розсунути раа продовжувач закладених ним принципів Мясін збагатив хореографію ламаними і химерними формами. Баланчин ж остаточно відійшов від правил академічного танцю, надавши своїм балетів більш стилізоване і експресіоністичне звучання.

Сезони Дягілєва — особливо перші, в програму яких входили балети «Жар-птиця», «Петрушка» і «Весна священна» — зіграли значну роль в популяризації російської культури в Європі і сприяли встановленню моди на все російське. Наприклад, англійські танцівники Патрік Хілі-Кей, Еліс Маркс і Хільда Маннінгс взяли російські імена (відповідно Антон Долін, Алісія Маркова та Лідія Соколова), під якими і виступали в трупі Дягілєва. Популярність його сезонів призвела і до захоплення європейців традиційним російським костюмом і породила нову моду — навіть дружина короля Великобританії Георга VI виходила заміж у «сукні, що перефразовує російські фольклорні традиції».

Бойко Марія,IV-Б.

13.Японський театр

Японський театр

Но (яп. 能, のう, «ефектність», «майстерність») — традиційний театр в Японії. Розвинувся з середньовічного мистецтва співу й танцю саруґаку.

Початково словом «но» позначали будь-який танок з піснею, такі як саруґаку або монастирські енненмай, проте з розвитком перших, ним стали позначати лише саруґаку.

У 13 — 16 століттях, в період Муроматі, театр но набув розквіту завдяки старанням драматургів Кан'амі та його сина Дзеамі. Сучасних рис театр набув у 18 столітті, в середині періоду Едо.

У виставі кожній но бере участь декілька осіб: актори (таті-ката), співаки (дзіута-ката) та музики (хаясі-ката). Актори поділяються на три категорії: виконавців головних ролей (сіте-ката), виконавців допоміжних ролей (вакі-ката) і виконавців інтермедій (кьоґен-ката). Співаки перебувають в ролі головних виконавців (сіте-ката). Музики акомпанують на флейті, малому і великому барабанах. На початок 21 століття збереглося 5 шкіл, в яких навчають виконанню ролей сіте, 3 школи, в яких опановують мистецтво другорядних акторів вакі, 2 школи інтермедій та 14 шкіл, де навчають традиційній музиці для театру но.

П'єси но називаються йокьоку, що дослівно означає «пісні і мелодії». Вони поділяються на 5 видів. Збереглося лише 240 п'єс, які можуть бути відтворені сучасними театральними труппами.

Харенко Роман, IV-Б.

Кабукі (яп. 歌舞伎, букв. «пісня, танець, майстерність») — один з видів традиційного театру Японії. Становить синтез співу, музики, танцю і драми, виконавці використовують складний грим і костюми з потужним символічним навантаженням.

Жанр кабукі утворився в XVII столітті на основі народних пісень і танців. Початок жанру поклала Окуні, служниця святилища Ідзумо Тайся, котра у 1602 р. стала виконувати новий вид театралізованого танця у висохлому руслі ріки неподалік Кіото. Жінки використовували жіночі та чоловічі ролі в комічних п'єсках, сюжетами яких були випадки з повсякденного життя. Новий жанр швидко став популярним, Окуні навіть запрошували виступати перед Імператорським двором. На гребні успіху нового виду театрального мистецтва почали виникати конкуруючі трупи, що дало початок зародженню театра кабукі, як сполучення драматичного і танцювального мистецтва, в якому всі ролі виконувалися жінками.

Спочатку, кабукі ставив переважно з грубі та непристойні вистави; багато акторок вели аморальний спосіб життя. Через це для назви кабукі іноді використовували омонім (яп. 歌舞妓, кабукі, «театр співаючих і танцюючих куртизанок»).

У сучасній Японії кабукі лишається доволі популярним жанром — він найпопулярніший вид театрального мистецтва серед усіх традиційних японських драматичних жанрів. Багато провідних акторів кабукі часто знімаються у кіно і на телебаченні (відомий актор-онаґата Бандо Тамасабуро V зіграв декілька ролей (у тому числі й жіночих) у кінофільмах).

У деяких театральних трупах жіночі ролі знов стали виконувати жінки, а після Другої Світової війни був сформований повністю жіночий колектив кабукі Ітікава Кабукі-дза. Пам'ять засновниці жанру, Окуні, була увічнена в статуї в кіотському районі Понтотьо у 2003 році.

24 листопада 2005 року кабукі ввійшов у «Третю Декларацію шедеврів усного спадку людства» ЮНЕСКО.

Габлюк Богдан,IV-Б.

12.Музичні ритми Америки.

Блюз (англ. blues — скор. від blue devils — меланхолія, нудьга) — жанр вокального та інструментального музичного мистецтва, що належить головним чином до джазу.

Джаз (англ. jazz) — форма музичного мистецтва, що виникла на межі XIX—XX століття в США як синтез африканської та європейської культур та отримала згодом повсюдне поширення. 

Поп-музика (англ. pop music, скороченння від popular music — популярна, загальнодоступна музика) — поняття, що охоплює різноманітні стилі, жанри та напрями масового музикування. Феномен поп-музики сформувався передусім в англомовних країнах Заходу як явище молодіжної культури.

Рок-музика (англ. Rock) — узагальнена назва низки напрямків популярної музики другої половини XX століття, що походять від рок-н-ролу та ритм-енд-блюзу. Термін Rock очевидно є скороченням від Rock'n'roll і дослівно перекладається як «хитати(ся); трясти(ся)».

Michael Joseph Jackson

Майкл Джозеф Джексон — американський співак, танцюрист й автор пісень, котрий досяг міжнародної популярності у віці 12 років як соліст дитячого гурту «П'ятірка Джексонів» (англ. Jackson 5), а згодом став одним із комерційно найуспішніших сольних артистів в історії. Володар численних премій та нагород; уважається «королем поп-музики».

Найбільшим визнанням користуються три альбоми, записані під керівництвом продюсера Квінсі Джонса, — «Off the Wall» (1979), «Thriller» (1982) і «Bad» (1987), причому «Thriller» занесений у Книгу рекордів Гіннесса як диск, що був розпроданий найбільшим накладом за всю історію музики (108 млн. примірників, станом на 2010 рік).

В активі Джексона тринадцять премій «Греммі», стільки ж разів він піднімався зі своїми піснями на перший щабель американських чартів продаж. Двічі його ім'я занесене в Зал слави рок-н-ролу — як учасника гурту «П'ятірка Джексонів» (1997), так і сольного виконавця (2001).

Керімова Юлія, IV-Б.

Whitney Elisabeth Houston

Вітні Елізабет Х'юстон (9 серпня 1963, Нью-Арк, США — 11 лютого 2012, Беверлі-Хіллз, США) — американська поп-співачка, що співала також у стилях R&B та ґоспел. Одна з найуспішніших співачок світу і ймовірно, разом із Майклом Джексоном, — серед чорношкірих музикантів: кількість проданих нею записів оцінюють у 170 мільйонів примірників.

Розпочала творчу кар'єру 1985 року, видавши епонімний альбом. Зігравши одну з головних ролей та виконавши музичні партії у фільмі «Охоронець», (англ. «The Bodyguard») широкою популярністю користувалась у 1992. Її балада «Завжди кохатиму тебе» (англ. «I Will Always Love You»), виконана в кінофільмі, стала світовим хітом.

Згідно з «Книгою рекордів Гіннесса», Х'юстон є найбільш нагородженою артисткою за всі часи (англ. «The Most Awarded Female Artist of All Time»). Зокрема це 6 нагород «Ґреммі», 15 нагород «Billboard Music Awards», 21 нагорода «American Music Awards», дві нагороди «Еммі», «BET Lifetime Achievement Award» та інші.

Харина Ірина,  IV-Б.

 Louis Armstrong

Луї Армстронг (4 серпня 1901, Новий Орлеан, США — †6 липня 1971, Нью-Йорк, США) — американський джазовий музикант: трубач і співак, у США відомий як король джазу. Його записи 1920-х років у Чикаго з гуртами «Хот-Файв» і «Хот-Севен» принесли йому популярність за особливе тепле звучання труби, майстерність імпровізації й особливий низький хрипкий голос; у 1922 році відправився грати в Чикаго в оркестрі Джо Олівера. Знімався в кіно.

Першу музичну освіту здобув у виправному закладі для «кольорових» підлітків, куди потрапив за стрілянину з пугача на вулиці в Новий рік. Звільнившись, колишній лідер тюремного духового оркестру досить швидко знайшов роботу. У 18 років його узяв у свій ансамбль вельми авторитетний тромбоніст Кід Орі; проте сам Луї Армстронг вважав своїм справжнім вчителем корнетиста Джо «Кінга» Олівера.

У складі «Креольського джаз-банду» Олівера в Чикаго Армстронг зробив свої перші записи. У 1924 році він за наполяганням своєї дружини Ліл Хардін почав самостійну кар'єру. У 1925 році Луї Армстронг організував свою «Гарячу п'ятірку» — перший джазовий імпровізаційний ансамбль. Зроблені в ці роки записи прийнято вважати першими сторінками золотої книги джазової класики, адже саме тоді Армстронг почав співати. Спочатку це був «скет» — вокальне звуконаслідування трубі; вокал із словами прийшов пізніше.

Ніколенко Валерія,IV-Б.

11.Музична культура Індії і Далекого Сходу

Індійські танці

Танці в Індії охоплюють широкий спектр форм танцю, починаючи від стародавніх класичних або релігійних народних танців до сучасних стилів.

Три найвідоміших індійські божества, Шива, Калі і Крішна, як правило, представлені в танці. Існують сотні індійських народних танців, таких як Бгангра, Бігу, Самбалпура, Чхау і Гарба, а також інші танці представлені на регіональних фестивалях. Індія пропонує багато форм класичних індійських танців, кожна з яких може бути простежена у різних частинах країни. Показ індійських танцювальних стилів в індійських фільмах ознайомив із індійськими танцями світову аудиторію.

Класичні індійські танці

В індуїзмі, танці завжди відігравали важливу роль в побуті, часто танець представляв собою як версію молитви, в інших випадках його поєднували з міфологічним темами з уяви індійського суспільства. Також не дивно, що в Індії величезну кількість класичних танців, розроблено саме з елементами гри. Танець є одним з найрозвиненіших форм мистецтва в Індії. Часто, навіть незначні рухи і вирази обличчя несуть якесь символічне значення. Класичні танці, як правило, покладені на літературну основу, або ж черпають мотиви саме з літературних першоджерел.

Найвідомішими індійськими народними танцями є бхангра в Пенджабі, біху в Ассам, чхау в Західній Бенгалії, Джаркханді та Орісса і гхумар в Раджастані. Індійською національною академією музики, танців і драми надала статус класичних восьми танцям. Це: бхаратанатьям штата Таміл-Наду, катхак в Уттар-Прадеш, катхакалі і мохіні-аттам в Кералі, кучипуді в Андхра-Прадеш, маніпурі в Маніпурі, одіссі в Оріссі і саттрія в Ассамі. Доволі багато в Індії регіональних народних танців. Їх застосовують в різних випадках, наприклад, на весіллях, місцевих громадських заходах, або ж зборі урожаю чи початку мусону.

Виконала Харина Ірина, IV-Б.

10.Європейська музична культура.

Вольфґанґ Амадей Моцарт

Вóльфґанґ Амадéй Мóцарт, повне ім'я Йоганн Вольфґанґ Хризостом Теофіл Моцарт (27 січня 1756 — 5 грудня 1791) — австрійський композитор, представник віденського класицизму, який вважається одним із найгеніальніших музикантів в історії людства.

Творчий доробок Моцарта становить понад 600 творів: більш як 50 симфоній, понад 19 опер, велику кількість інструментальних концертів (зокрема 27 фортепіанних), 13 струнних квартетів, 35 сонат для скрипки, Реквієм та багато інших інструментальних та хорових творів. Знаходячись під великим впливом Гайдна, музика Моцарта стала вершиною класичної епохи за чистотою мелодії та форми.

Моцарт є автором понад 600 творів. Твори Моцарта зазвичай нумерують за Каталогом Кехеля, розробленим австрійським музикознавцем Людвігом фон Кехелем 1862 року і дещо виправленим у наступним перевиданнях. При позначенні номера за Кехелем використовують знаки K або KV.

14 грудня 1784 року Моцарт став масоном, вступивши в масонську ложу «Wohltätigkeit» («Благодійність»). Вільне масонство відіграло важливу роль у подальшому житті Моцарта; він відвідував численні зібрання, частина його друзів були масонами, і з різних приводів він писав масонську музику.

Фридерик Шопен

Фридерик Франсуа Шопен  (1 березня 1810, с. Желязова Воля, Мазовецьке воєводство, Польща — 17 жовтня 1849, Париж, Франція) — найвидатніший польський композитор та піаніст. Уроджений Fryderyk Franciszek Chopin приймає французький варіант «Frédéric-François», коли у 20 років виїжджає з Польщі до Парижа і не повертається. В польських текстах прізвище іноді пишеться як Szopen.

Композиторська техніка Шопена вельми нетрадиційна і багато в чому відступає від прийнятих в його епоху правил і прийомів. Шопен був неперевершеним творцем мелодій, він одним з перших приніс у західну музику невідомі їй доти слов'янські ладові та інтонаційні елементи і таким чином підірвав непорушність класичної ладогармонічної системи, що склалася до кінця 18 ст. Те саме стосується ритму: використовуючи формули польських танців, Шопен збагатив західну музику новими ритмічними малюнками. Він розробив суто індивідуальні — лаконічні, замкнуті в собі музичні форми, які найкращим чином відповідали природі його такої ж самобутньої мелодичної, гармонічної, ритмічної мови.

Ліст Ференц

Ференц Ліст  ( 22 жовтня 1811, Добор'ян (Райдинг), Австрійська імперія — 31 липня 1886, Байройт, Німеччина) — угорський композитор, піаніст, педагог, диригент, публіцист, представник музичного романтизму, засновник угорської композиторської школи.

Ференц Ліст — перший піаніст, який виступав зі сольними концертами, котрими заслужив визнання як професіоналів, так і загальної публіки. Попри те, що немає жодного запису гри піаніста, він уважається одним з найвпливовіших піаністів його епохи. Одночасно був відомий своєю благодійністю: допомагав жертвам стихійних лих, сиротам, учив безкоштовно талановитих студентів — також сприяв фонду пам'яті Бетховена, пожертвувавши значні кошти на відкриття консерваторії в Будапешті.

Багато із його фортепіанних творів увійшли до традиційного репертуару — зокрема «Угорські рапсодії», «Соната сі-мінор» та два фортепіанні концерти. Зробив численні фортепіанні транскрипції популярних сцен із опер, симфоній, каприсів Паганіні та пісень Шуберта; окремі його фортепіанні твори вважаються найвищим випробуванням фортепіанної майстерності. Був автором хорової, вокальної та симфонічної музики, а органні твори Ліста посіли чільне місце у репертуарі органістів.

Виконала Лавренко Дана, IV-Б.

9.Паркова культура.

Паркова культура

Версальський парк

Сади і парк Версаля знаходяться на частині території колишніх Королівських володінь у Версалі і є частиною Палацово-паркового ансамблю Версаля. Розташовані на захід від палацу, сади займають площу 815 гектарів, велика частина якої упорядкована в класичному стилі регулярного французького парку, який тут був доведений до досконалості знаменитим ландшафтним архітектором Андре Ленотром. Станом на 2010 рік на території палацово-паркового ансамблю зростало 350000 дерев.

У період розквіту епохи правління Людовика XIV, палацові парки охоплювали площу 8300 гектарів, по всьому периметру вони були оточені огорожею, в якій було влаштовано 22 розкішних проїзди. У наш час сади оточені поясом лісистої місцевості, яка на сході межує з житловими кварталами міста Версаль, на північному сході — з муніципалітетом Ле-Шене, на півночі — з національним Дендрарієм Шеврьолу, на заході прилягає до Версальської рівнини (охоронюваний заказник), а на півдні — до лісу Саторі.

Сади мають статус юридичної особи публічного права і працюють під егідою Міністерства культури Франції, при цьому сади є частиною Національного надбання Версаль і Тріанон і одним з найбільш відвідуваних туристичних об'єктів Франції, приймаючи в рік понад 6 мільйонів відвідувачів.

Окрім ретельно підстрижених газонів і галявин, скульптур і партерів квітів, по всій території садів розташовані фонтани, які надають особливої унікальності садам Версаля. Фонтани датуються епохою Людовика XIV і в наші дні їх роботу забезпечує гідросистема, яка була встановлена ​​ще в дореволюційній Франції. Щорічно з кінця весни до початку осені кожні вихідні влаштовуються грандіозні вистави — Grandes Eaux або Свята фонтанів — під час яких усі фонтани в парку працюють в повну силу.

У 1979 році сади Версаля, разом з палацом, були внесені до Списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Виконала Гончар Олена,IV-Б.

Природні парки  Великобританії

Нью-Форест

Національний парк Нью-Форест знаходиться на півдні Англії. Більша його частина розташована у графстві Гемпшир, невелика — у Вілтширі. Первинно всю територію нинішнього Нью-Форесту вкривали ліси, однак їх значною мірою до епохи бронзового віку було вирублено. Однак землі тут виявились не надто родючими, і район Нью-Форесту поступово перетворився на район лісів, луків й пустирів.

У 1079 році англійський король Вільгельм I Завойовник оголосив цю місцевість заповідним королівським лісом для полювання на оленя. Вперше Нью-Форест згадується (як Nova Foresta) у книзі Страшного суду близько 1086 року. За легендою, у цій місцевості під час полювання було вбито англійського короля Вільгельма II Руфуса (2 серпня 1100 року)

Упродовж століть ці королівські ліси слугували постачальниками для королівського військово-морського флоту. У роки Першої та Другої світових війн, коли потреба у деревині була особливо високою, після вирубки листяних дерев у Нью-Форесті висаджувались хвойні. Нині має місце зворотний процес.

Близько 90% території, що складає національний парк, належить британській короні. У той самий час, близько 50% всіх земельних володінь королівської родини у Великій Британії зосереджено саме у Нью-Форесті. На території парку знаходиться село Бьюлі з однойменною дворянською садибою та музеєм гоночних автомобілів.

У 1999 році було ухвалено рішення про створення на території Нью-Форест національного парку. В червні 2004 року було визначено його межі. З 1 квітня 2005 року парк офіційно було відкрито. Його територія охоплює площу близько 571 км². Тут проживає понад 38 тисяч чоловік.

Дартмур

Дартмур (англ. Dartmoor) - горбиста болотиста місцевість площею близько 650 км ² на крайньому південному заході Англії, в графстві Девоншир, а також однойменний національний парк Великобританії.

Ландшафт Дартмура являє собою болотисті пустки, серед яких розкидані гранітні плоскі пагорби заввишки від 10 до 600 метрів. Безлісі болота, розташовані на висотах понад 365 метрів над рівнем моря, займають 30% всієї території регіону і покриті товстим шаром торфу, здатного вбирати і зберігати значні маси води. Ця здатність грунтів Дартмура накопичувати воду служить починаючи з XVI століття водопостачанню місцевих міст і селищ (у тому числі - Плімута). Тут розташований найпівденніший у Великобританії національний парк Дартмур, з вологим, м'яким кліматом. Флора Дартмура багата папоротями, хвощами і плавунами. У Середньовіччі весь район боліт Дартмур був оголошений королівськими мисливськими угіддями. До нашого часу на пустищах Дартмура збереглися Дартмурські поні (найдавніші поні Великобританії), які пасуться в напівдикому стані.

Історія

У Дартмурі археологи знаходять численні свідчення доісторичної життєдіяльності людини - первісні стоянки, неолітичні поселення, дороги і святилища. Характерними для Дартмура є стародавні мости з тесаних гранітних плит, перекинутих через річки та струмки. У Дартмурі, в печерах поблизу міста Торкі, виявлені найдавніші сліди перебування людини на Британських островах. Багато археологічних знахідок та місця розкопок Дартмура відосяться до бронзового віку, тобто до періоду між 2000 і 500 роками до н. е. Тут вчені виявили більше 2000 сакральних кам'яних кіл (найбільш цікаві - в Грімспаунді). Місцеве населення тієї епохи належало до культури дзвоноподібних кубків. Металеві вироби, на відміну від кам'яних, що відносяться до часів цієї культури, як і людські останки, виявляються досить рідко - через специфічну кислотності грунтів Дартмура. Крім кам'яних кіл, в цій місцевості зустрічаються менгіри, які вказують, як правило, на стародавні поховання. На вершинах пагорбів археологи знаходять святилища цього давно зниклого народу Девона і укріплення, що відносяться до залізного віку (наприклад, Хембурі Форт).

Після завоювання Британії римлянами тут було засновано місто Ексетер. У VIII столітті виникає графство Девон. У період між 851 та 1003 роками територія Дартмура неодноразово піддається нападам датчан і скандинавських вікінгів. Після нормандського завоювання Англії у 1066, тут будуються феодальні замки, навколо яких згодом виростають міста (Барнстейпл, Тотнес, Лайдфорд, та інші). У Середні століття, починаючи приблизно з XII і аж до XIX століття в болотах Дартмура кустарним способом видобуваються олово, срібло, залізна руда, мідь, марганець. Девонські порти, такі, як Плімут, Барнстейпл і Дартмут аж до початку XIX століття займалися експортом видобутого в Дартмурі олова і вироблених тут тканин.

Виконав Габлюк Богдан, IV-Б