3.Образотворче мистецтво Італії: Епоха „титанів”.

Леонардо да Вінчі

Леонардо да Вінчі (італ. Leonardo da Vinci, 15 квітня 1452 в Анкіано, коло Вінчі — 2 травня 1519 в замку Кло-Люсе, Амбуаз) — видатний італійський вчений, дослідник, винахідник і художник, архітектор, анатоміст і інженер, одна з найвизначніших постатей італійського Відродження.

Нашим сучасникам Леонардо в першу чергу відомий як художник. Крім того, не виключено, що Да Вінчі міг бути і скульптором: дослідники з університету Перуджі — Джанкарло Джентіліні і Карло Циці — стверджують, що знайдена ними в 1990 році теракотова голова є єдиною скульптурною роботою Леонардо да Вінчі^[3], що дійшла до нас. Проте сам Да Вінчі в різні періоди свого життя вважав себе в першу чергу інженером або ученим. Він віддавав образотворчому мистецтву не дуже багато часу і працював поволі. Тому художня спадщина Леонардо кількісно невелика, а низка його робіт втрачена або сильно пошкоджена. Проте його внесок в світову художню культуру є виключно важливим навіть на тлі тієї когорти геніїв, яку дало Італійське Відродження.

Завдяки його роботам мистецтво живопису перейшло на якісно новий етап свого розвитку. Попередні Леонардо художники Ренесансу рішуче відмовлялися від багатьох умовностей середньовічного мистецтва. Це було рухи у бік реалізму і багато вже було досягнуто у вивченні перспективи, анатомії, більшої свободи в композиційних рішеннях. Але в плані живописності, роботи з фарбою, художники були ще доволі умовні і скуті. Лінія на картині чітко обкреслювала предмет, і зображення мало вид розфарбованого малюнка. Найбільш умовним був пейзаж, який грав другорядну роль. Леонардо усвідомив і втілив нову живописну техніку. У нього лінія має право на розмитість, тому що так ми її бачимо. Він усвідомив явища розсіяння світла в повітрі і виникнення сфумато — серпанку між глядачем і зображеним предметом, яке пом'якшує колірні контрасти і лінії. У результаті реалізм в живописі перейшов на якісно новий ступінь.

Орлова Наталія, IV-Б.

Рафаель

Рафаель Санті (італ. Raffaello Santi, Raffaello Sanzio; березень чи квітень 1483, Урбіно — † 6 квітня 1520, Рим) — італійський живописець, графік, скульптор і архітектор епохи Відродження. Втілив у своїх творах гуманістичні ідеали високого Відродження.

Рафаель народився у містечку Урбіно в області Марке, що належав тоді герцогам Монтефельтро.

Був сином Джованні Санті — придворного художника урбінського герцога. До того ж батько займався поезією. Збережені картини батька мають невелику мистецьку вартість. Але перші навички син отримав в майстерні батька, що прищепив сину зацікавленість в мистецтві. Батько помер, коли сину виповнилося одинадцять років. Відтепер на виховання підлітка і зростання його майстерності матимуть вплив сторонні митці.

Дитиною вчився у місцевих майстрів Тімотео Віті та Еванджеліста да П'ядімелето. У 1500 році Рафаель перебрався до Перуджі, пішов вчитися до майстерні П'єтро Перуджино — головного митця умбрійської живописної школи. В майстерні П'єтро Перуджиномолодий Рафаель працював чотири роки - до 1504-го. Вплив художньої манери Перуджино відчутний у ранніх творах Рафаель.

Твори Рафаеля зображають переважно Мадонн, яких художник малював поетично і водночас просто за своєю композицією. Ні до ні після Рафаеля жоден художник не спромігся створити стільки довершених і при цьому різноманітних картин із зображенням Мадонни з немовлям. 

Рафаель Санті недовго, але яскраво попрацював як архітектор. Низка його художніх творів має зображення архітектрних споруд, що свідчать як про інтерес до будівництва і вивчення спадку Стародавнього Риму, як і обізнаність з архітектурною практикою своїх уславлених сучасників, серед яких Донато Браманте, Джуліано да Сангалло тощо.

Значним досягненням Рафаеля-архітектора стали проект та побудова вілли для Джуліо де Медичі ( в подальшому отримала назву - Вілла Мадама ). Замову отримав Рафаель Санті, відоміший як уславлений художник. Рафаель запроектував віллу на схилі пагорба Монте Маріо. Всі елементи комплексу були зорієнтовані на довгу центральну вісь, але мали невеликі відступи від строгої симетрії.

Можливо, ніщо так добре не доводить працьовитість художника, здатність до самоосвіти і постійне прагнення до досконалості, як малюнки. По смерті Рафаеля залишилось доволі малюнків, як доби учнівства, так і повного розквіту його здібностей. Це і автопортрети, і анатомічні та мистецькі штудії, наполегливі пошуки композицій, окремих груп майбутніх картин чи фресок, фігури в ракурсі тощо. Лінії цих малюнків - навіть несміливих - досить легкі, досить точні,виразні, заокруглені. Кінчик пера стрімко рухався по поверхні паперу, залишаючі тонкі силуети фігур, вуаль штрихувань, обличчя персонажів в різному психологічному стані.

Керімова Юлія, IV-Б курс.

2.Скульптура – гімн людині

Античні скульптори 

Мирон  — давньогрецький скульптор середини 5 століття до н. е.

Народився в Елевтерах (на кордоні Беотії з Аттикою), працював в Афінах періоду класики. Твори Мирона, виконані головним чином у бронзі, не збереглися і відомі нам лише за свідченнями античних авторів та римськими мармуровими копіями.

Найбільший представник ранньої класики, Мирон долав застиглість мистецтва архаїки, виявляючи особливий інтерес до зображення кульмінаційних моментів руху. Виявляючи в гармонії людського тіла динамічно-напружений початок, Мирон показував красу атлетичної сили (Дискобол, Національний музей у Римі) або розумної волі, що стримує невтримний порив (група Афіна і Марсій). Особливою популярністю, судячи з античних епіграм, користувалася створена Мироном статуя корови, що вражала сучасників своєю життєвістю. Мирон був також майстром торевтики: виконував кубки із рельєфними зображеннями.

Фідій (грец. Φειδίας) — давньогрецький скульптор 5 ст. до н. е. Один з найбільших майстрів давньогрецького мистецтва епохи високої класики.

Серед робіт Фідія, відомих тільки по описах античних авторів та копіям, найбільш уславленою була колосальна бронзова статуя Афіни Промахос (грец. Πρόμαχος — Передової Воїтельниці), встановлена близько 460 до н. е. на афінському Акрополі в пам'ять про перемогу над персами — та двох грандіозних статуй, виконаних у техніці хрисоелефантійної скульптури: Зевса Олімпійського в храміЗевса в Олімпії (одне з «семи чудес світу») і Афіни Парфенос (Діви) в храмі Парфенон в Афінах.

Найкраще уявлення про творчість Фідія дає скульптурне оздоблення Парфенону в Афінах (мармур, 438–432 до н. е., зберігаються в музеях: Британський музей, Лондон; Лувр, Париж; Новий музей Акрополя, Афіни), виконане під керівництвом та за особистої участі майстра. Ці твори, повні глибокої людяності, прославляють велич афінського полісу та його громадян, відображають ідеї боротьби афінян проти їхніх ворогів. Скульптура Парфенона, що є у поєднанні з архітектурою храму одним з найвищих зразків синтезу мистецтв, відрізняється надзвичайним багатством ритмів та композиційних прийомів.

Праксітель (грец. Πραξιτέλης, близько 390 до н.е. — близько 330 до н.е.) — давньогрецький скульптор доби пізньої класики, головний представник новоаттичної школи пластики. Учень скульптора Кефісодота.

Працював переважно в Афінах. Твори Праксітеля, виконані головним чином у мармурі, відомі за античними копіями і свідченням давніх авторів. В оригіналі збереглася лише знайдена в Олімпії група Гермес із немовлям Діонісом (близько 340 до н. е., Археологічний музей Олімпії), однак ряд вчених все ж вважає її пізнішою копією. У ранніх роботах (Сатир, який наливає вино, близько 375 до н. е.) Праксітель в основному наслідує принципи Поліклета.

У створених Праксітелєм образах богів і богинь переважає споглядальний настрій. Скульптор досягає враження ідилічних, одухотворених образів за допомогою надзвичайно тонкої обробки мармуру, віртуозного використання світотіньових ефектів (завдяки чому окремі поверхні плавно перетікають одна в іншу, виникає ефект «вологого погляду»).

Серед найвідоміших творів Праксітеля:

Аполлон Сауроктон (тобто Аполлон, що вбиває ящура, близько 370 до н. е.);

Афродіта з острова Кос (близько 360-350 до н. е.), що милується своїм відображенням у дзеркалі;

Афродіта Кнідська (близько 350 до н. е.) — найпрославленіша, ще у давнину, робота Праксітеля;

Відпочиваючий сатир.

Ніколенко Валерія, IV-Б.

Мікеланджело – втілене відчуття форми 

Мікеланджело ді Франческо ді Нері ді Мініа́то дель Сера і Лодовіко ді Леонардо ді Буонарроті Сімоні (6 березня 1475, Капрезе — †18 лютого 1564, Рим) — італійський скульптор, художник, архітектор, поет й інженер. Його твори вважалися найвищими досягненнями мистецтва Відродження ще за життя самого майстра. Ромен Роллан писав про нього: «Нехай сам він був створений із цього пороху земного. Але із тліні спалахнув вогонь, що очищує все, — вогонь генія». Мікеланджело прожив майже 89 років, цілу епоху, від періоду «Високого Відродження» до початків «Контрреформації». За цей період змінилося тринадцять Пап Римських — він виконував замовлення для дев'яти із них.
Збереглося багато документів про його життя та творчість — свідчення сучасників, листи самого Мікеланджело, договори, його особисті й професійні записи. Мікеланджело також був першим представником західноєвропейського мистецтва, чия біографія була надрукована ще за його життя.

Серед найвідоміших його скульптурних робіт — «Давид», «Вакх», «П'єта», статуї «Мойсея», «Лії» та «Рахілі» для гробниці папи Юлія ІІ. Джорджо Вазарі, перший офіційний біограф Мікеланджело, писав, що «Давид» «перевищив славу всіх сучасних і античних статуй, грецьких і римських, будь-коли зроблених»[. Одним із наймонументальніших творів митця є фрески стелі Сикстинської капели, про які Гете сказав, що: «не побачивши Сикстинську капелу, важко собі наочно уявити те, що може зробити одна людина», а Вільям Дюрант писав, що у своїй єдності вони — «найбільше досягнення людини в історії живопису». Серед його архітектурних звершень — проект купола Собору Святого Петра, сходи бібліотеки Лауренціана, площа Кампідольо та інші. Дослідниками вважається, що мистецтво Мікеланджело — це мистецтво, що розпочинається і завершується зображенням людського тіла.

«Розп'яття»
(1492-93)

«Муки Святого Антонія»
(бл. 1487-88)

«Битва кентаврів»
(бл. 1492)

«Мадонна біля сходів»

(бл. 1491)

 Орлова Наталія, IV-Б.

1. Візуальні мистецтва.Архітектура світу

Архітектура України

Середньовічна архітектура

Автентична українська архітектура почала формуватися у IX—X ст., коли на теренах України виникла централізована держава — Київська Русь. Спочатку всі споруди — укріплення, палаци, церкви — будувалися з дерева. Основною структурою будівель спрадавна був зруб, зведений з горизонтально покладених колод із шатровим верхом.

Звичайний тип більших церков X — XIII ст. — це тринавні церкви з трьома напівокруглими чи гранчастими апсидами. Між першою від вівтаря та другою парами стовпів через цілу церкву проходить поперечна нава. Середня найширша нава — такої самої ширини й висоти, як і поперечна нава; на перехресті їх угорі виводилася найбільша баня з верхньою точкою цілої церкви. Менші церкви були, однонавні з апсидою зі сходу. В Західній Україні виводилися також округлі будови.

Готика України

 Розквіт катедральної готики в Україні припадає на часи правління короля Володислава II Ягайла (1386–1434).

Серед культових споруд переважали католицькі костели. Вирішальну роль у формуванні нового стилю відіграв Лати́нський кафедра́льний собо́р у Львові — пам'ятка архітектури національного значення. Готичну складову підкреслює високий шип даху. Дзвіниця на головному фасаді має барокове завершення і розташована асиметрично, бо другу дзвіницю недобудували. В інтер'єрі високі сніпчасті колони підтримують стрільчаті арки і склепіння з готичними нервюрами. Стіни і склепіння вкриті численними фресками. Будівництво собору розпочалося 1361 (за іншими даними — 1370) на кошти короля Казимира Великого. Серед будівничих цього храму відомі Нічко, Йоахім Гром, Амброзій Рабіш; одним із найтурботливіших опікунів будови в міських актах названо Петра Штехера. Об'ємну композицію костелу витворено завдяки двом головним складовим: пресбітеріуму (вівтарній частині) та корпусу нав (власне молитовній залі).

У 1527 році під час великої львівської пожежі згоріло практично усе готичне місто. Постраждала також і кафедра — особливо західна її сторона та вежа. Відбудовою храму зайнялися вже ренесансні архітектори, що вплинуло на майбутній вигляд споруди.

Христолюбова Віта, ІV - Б курс.

Храми Індії

     Мандір або Індуїстський храм (санскр. मंदिर) — місце поклоніння для послідовників індуїзму. 

      Зазвичай використовується специфічно для духовної та релігійної діяльності.

      Індуїстський храм може бути окремою будівлею або частиною якоїсь будівлі. 

      Основною відмінною рисою індуїстського храму є присутність мурті, якому або яким і присвячений храм. Під час обряду освячення храму, Бога в одній з Його форм або Дева запрошують «втілитися» в кам'яне, металеве або дерев'яне мурті щоб розпочати поклоніння. Храм зазвичай присвячується мурті однієї з форм Бога або одному з Девів. 

      Цемурті виступає як головне божество, поряд з яким встановлюються «другорядні», мурті інших форм Бога або девів. Однак, також існує багато храмів, у яких відразу кілька мурті грають роль головних божеств

     Храм Джаганнатха в Пурі - відомий індуїстський храм у місті Пурі, Орісса, присвячений божеству Джаганнатха і (Крішни). Храм є важливим центром паломництва в ряді традицій індуїзм а, особливо в вайшнавізм е. Це також одне з чотирьох основних місць паломництва (Чар-Дхам), які Індуїст має відвідати протягом свого життя. 

  

 Особливе значення храм має для послідовників гаудія-вайшнавізм а, так як засновник цієї традиції, Чайтан'я Махапрабгу, був відданим Джаганнатха і провів в Пурі останні 16 років свого життя.  Протягом уже багатьох століть, храм щорічно організовує і проводить пишний «фестивалю колісниць» Ратга-ятру, в ході якого храмові божества Джаганнатха, Баладеви і Субхадри везуть по головній вулиці міста Пурі у величезних, пишно оздоблених колісницях. 

Габлюк Богдан, IV - Б.

Храми Далекого Сходу

       

Храм Гробу Господнього (лат. Sanctum Sepulchrum), відомий також (у східній християнській традиції) під назвою Храм Воскресі́ння Христо́вого — християнська церква, на місці якої, за християнською традицією, було розп'ято і поховано Ісуса Христа і де він потому воскрес.

     

       Храм є меморіалом Христа, тут усе пов'язане з його ім'ям. Здавна, принаймні з IV століття, він є місцем прощі вірян-християн, тут сходить благодатний вогонь на Великдень.

   

    Храм Гробу Господнього є головним храмом патріархії Єрусалимської Православної Церкви, а саме́ приміщення храму розподілено на окремі притвори, що належать декільком християнським церквам.

   Храм Гробу Господнього — це великий релігійний і архітектурний комплекс, що включає в себе Голгофу з місцем Розп'яття, доволі велику ротонду з великим куполом, під яким безпосередньо розташовані Кувуклія, Кафолікон або соборний Храм, що є кафедральним для Патріархів Єрусалимської Православної Церкви, підземний храм Обретіння Животворного Хреста, храм святої рівноапостольної Єлени і декілька притворів. В межах Храму Гробу Господнього також розташовані декілька діючих монастирів, він включає низку допоміжних будов, галерей тощо.   

Темічев Євген, IV-Б курс.